|
додайте вірші, опублікувати
поезії, додати власні вірші, розмістити вірші, веб-сайт української
поезії, поетична майстерня, майстерня української поезії, поетична
сторінка, для розміщення власних віршів, колекція віршів, твори
видатних поетів України, поетичні сторінки, митці поетичного слова,
майстерня української поезії |
«Якщо можеш – не пиши» -
Думка в голові крутилась.
І це ж треба? На тобі.
Ось вже й розродилась!
Хто мені у світі скаже.
Що – народження пророка?
Де? Коли зачаття, роди?
Як пророк з яйця виходить?
Після букви, слова, тексту.
Через мить, хвилину, тиждень,
Рік, життя в кінці чи після…
Ні. Поради я не хочу.
Хто нам зараз пророкує?
Крокує.
Про рок.
Кує.
У.є.
Є!
Приходять сни мені бува,
Що не моя то голова.
Лежить вона у бур’янах,
У занапащених степах
На пласі ката-чужинця
І льосі власного панка.
Вона в крові, вона в диму,
Завжди усмішка на виду.
Не вірте Ви чужим пророкам-
Написано в святім письмі,
То божа ласка одиноким
Шле світ єднання нам усім.
Всіх нас людей єднає братство,
Любов до матінки землі,
Щоб бог беріг нас від напасті
З’єднаєм руки трударі!
Крим, Карпати, Придніпров’є-
Всюди чути рідне слово.
Пісня лине солов’їна
І єднає нас надія.
Лан широкий на Донбасі
І зелений ліс Волині-
Все це рідне, все це близьке
Для вкраїнської дещиці.
Тарасу Григоровичу Шевченку
Святий пророк, ти думу мав,
Що відродиться тихий рай.
Змарнілі люди розцвітуть
І діточок своїх зберуть
В світах розкиданих дарма,
За кусень хліба ж бо шука.
Ми рай відновимо уже,
Але людей все не стає.
Іде Вкраїною нужда,
Чужого славлять всі царя.
Розкол церковний переміг,
Хоча хрестився першим Кий.
Нема єднання між людей,
Бо поряд з ними йде юдей,
Татарин кримський помага
Та й за кордону йде рука.
Хоча розумний кожен з нас,
Але єднанню прийде час.
Підходь і чорний, і блондин,-
Аби Вкраїну ти любив.
Не хочу я похвал з престолу,
Боюсь людського каяття.
Що ласка царська, гонорова,
У порівнянні із небуттям.
Терновий я вінок вдягну,
Одежу схимника візьму,
На день мені достатньо хліба,
Тому одна лиш правда мила.
Співця народу вік короткий.
Єсенін, Пушкін, Стус Василь.
Є щось важке у цій скорботі,
Бо Байрон теж був молодим.
Висоцький ліг трохи за сорок
І Джо Дасен в цей вік замовк.
Мене пробило вже пізніше
На славу, пісню і любов.
Поет народжує все в муках
Колись сказав якийсь знавець.
Ця мука може буть приємна,
Вже сотню я родив дровець.
Ці дрова ляжуть у багаття,
Яке зігріє мій народ,
Що змерз віками буть не правим
Із забаганки не людець.
Людці казали, як нам діять,
Куди іти і що робить.
Людей моїх кидали в пащу
Вже не потрібних нам ідей.
Тепер спокійний я навіки,
Вогонь єднання не загас.
Триматись друга треба браття,
В біді і радості – весь час.
Зійшов на мене святий дух,
А божа ласка окрилила.
Початок це пекельних мук
Або душі спасіння?
Я жив як всі. Дурив. Хамив.
І в чергу пропускав своїх.
Палити пробував і пить,
Дівчат доволі полюбив.
Але мій ангел боронив
Від зазіхань і устремлінь.
Кидатися в вир з головою
Або лягати із брудною.
Літа мої завжди текли,
Не схожі на святі часи.
Чомусь чогось в країні мало
І десь когось перестрівали.
Нещастя сховано під марш,
Народний гнів під хлібний квас.
Ходили люди, мов чумні,
Живі, бездушні і чужі.
Пора совєцька пронеслась
Під крик чорнобильський – атас!
Взірвали наш не тихий рай
Чекістські діти, як сарай.
І досі ми живем, як в зоні.
Пахан керує общаком.
Відкрили нам ковток свободи,
А скільки часу до біди?
Я Вам так скажу, курці,
В світі різні мудреці.
І китайські є, шанхайські,
Є турецькі і багдадські.
Мудрість там, де вуха є,
Очі бачать, рот жує.
У сусідів знань багато.
Клепку треба турбувати.
Всі народи поважають
І шанують мову мудру.
Лиш один народ вкраїнський
Любить сало й пить горілку.
Буду Вам казати доки,
Кине пляшку ледар крайній,
І тоді вся мудрість світу
Ляже тихо нам під ноги.
Підійшов до мене схимник
Із розумними очима
І давай мені віщати
Про діла давно минулі.
Як робив він на контору
І служив в військах секретних,
Басмачів, сказати чесно,
Не любив їх він за вади.
Та любити – не любити,
То поняття не державні.
Тільки вибухи пекельні
Прозвучали в Ашгабаді.
Глибина для землетрусу
Хлопці, зовсім не реальна,
І тому випадок страшний
Хоронили від народу.
Рани горя не затялись
У народу Копет-Дагу,
Як такого ж само типу
Вибух прозвучав в Ташкенті.
І продовжувався б далі
Феєрверк містами тюрків,
Та пішов народ словянський
Під процес асимілянський.
Хочу я призвати пильних
Кермачів своїх народів,
Всіх, хто жили у Союзі -
Ви заручники системи.
Справа буде добре йти,
Якщо робиш ти по кроку.
Легко пишеться письмо,
Якщо знаєш ти адресу.
І цеглину добре класти,
Якщо все є під рукою,
А дитину вихователь
Знає, що візьме з собою.
Так нам браття Україну,
Богом дано для завзяття.
Не посрамим божу душу –
Понесемо її славно.
Якби журбу узять в намисто
Та повернути всіх у крісла.
В’ячеслава Чорновола
Ніким замінить довкола.
Він би вийшов і сказав:
«Ти, Тарас, мене продав.
Випив кров мою, дитино,
Пеклом тужить моя сила».
Вадим Гетьман – син Вкраїни,
Перед вбивством нам повідав,
Що не схибить того шляху –
Віктор буде керувати.
Готував він нову силу
Для нової України,
Щоб забули страшний сон
І Батурин, і Херсон.
Сила вража яром бродить.
Страх на пташенят наводить.
Гнізда будуть без яєць,
Докіль не вирвать їм сердець.
Українців нищить сила,
Що давно пішла в підпілля.
Веде таємні зібрання,
Хазяїн всіх мас-медіа.
Треба взяти швабру, мило
І відмити влади наші.
Кого в руки взяти ніжно,
А кого послать подалі.
Ми стали враз багаті всі.
І думкой стали багатіти,
Бо ж впало нам із неба,
Наділ, по паю благодать.
«Тепер швидесенько продам» -
Сидить мисля у кожнім тілі.
Нема для роздумів часів?
А може й в справжнім ділі?
Та все ж задумайся, земляк.
Що буде із потомством?
Сьогодні здаш. Продаш. Проп’єш.
А завтра глянуть діти.
Земля ця полита давно
Святим кровавим потом.
І мрія предків кусень за куском
Віддать нащадкам більшим шматом.
Прокляті будуть у віках,
Хто так бездарно-карно
Легковажно. Ці закони
Готував, підписував, приймав.
Побачим ми – не пройде й вік,
Як на прадідівському домі
Китайська пагода, циновка,
Екзотична річ. Тьху, гидота!
Зараз вільно нам живеться
Вільно дихається, п’ється.
Тільки, друг, дивись в диму
Долю не прогав свою.
Наша біблія – Кобзар,
Нам вручив її Тарас.
Взяв на себе наші муки,
Щоб ішли ми всі до злуки.
Наша пісня – наша доля,
Що іде степами слідом,
За козацькими полками
Виручать людей з полону
Ой ти, доле України,
Вся покритая сльозами.
Року не було і днини,
Щоб тебе не розоряли.
Ласі до землі святої –
Всі злочинці без розбору.
Ксьондзи, мулли і рабини
Прикривались божим словом.
Кожного знайшло прокляття
Від невинної душі.
Але хто заплатить браття
За сучасні шабаші.
Я піду до свого бога,
Знаю поряд, до живого.
У людей закриті очі
На період той дівочий.
Але час колись святий був
Між людей ходив Ісус.
Клав він руки, лікував
Та із церкви виганяв.
В інший час, не ті народи,
Радість мали бачить бога.
Буда Індію восславив
Заповіт він їм оставив.
Вірная земля араб
Мухамеда їм дала,
Всюду радісний народ,
Славить бога повний рот.
України – неньки слава
Вже хатинку обійняла.
Та нема порядку в нім,
Боги сваряться у тім.
Хто, коли і був раніш?
Першим хто варив куліш?
Дрова першим хто рубав
Та ікони малював?
Сміх та й годі від усіх.
З богом нашим ми сидим
І рознять не можем їх,
Дайте стримати нам сміх.
Україна богом люба,
А земля нам богом дана.
Схаменися, чи не бачиш,
Це ж сусіда забобона.
Хай йому осліпнуть очі,
Мозок виїсть черв могильний.
Скільки можна дурі чути
З білокамінного муру.
А ми думаєм, чого це.
В світі нам таки живеться,
То голодна смерть приходить,
То якась АЕС взірветься.
Я уже сказав багато.
Зараз я піду на гору.
Помоліться брати й сестри.
Якщо треба я продовжу.
Кожний носить купу злості,
Люті треба показать.
Покусати, поторочить,
Наче так, йому піддать.
Українці не такії,
Це є видно повсяк час.
Вийди в поле, півхлібини
І роботи до спання.
Хто не робить, в того руки
Почесатися підуть.
І ненависть, і зневага
Перемогу принесуть.
Б’ється дурень, то об стінку,
То піде ламать паркан.
А у гурті з оковитой
Забувай вже самовар.
Любі хлопці, знайте правду.
Бережіть свою рідню.
Стійте міцно Ви ногами
І поллють на Вас кутю.
Будуть всі Вас шанувати,
Чемно кланятись завжди.
Киньте камінь з-під сорочки,
Станьте вздовж Йордань-ріки.
Чомусь ми думаєм завжди,
Що десь, колись прийдуть часи.
Молочні ріки потечуть
І чаші повнії наллють.
Все буде гарно, без прикрас,
Навколо станеться у нас.
Кисельний берег меду дасть
І шоколадна буде масть.
Чур. Згинь. Іди і не приходь.
Такого ждать – один витрат.
Робота тяжка, хоч біда,
Але плоди несе вона.
Ніколи лишнє не бери.
В чужі ворота не гляди.
Дорогою іди прямою
І бог тобі покаже свою.
Йшов я степом думу думав.
Вітер в вухах завиває,
Наче щось таємне знає…
Вільний вітер. Що з ньо взяти.
Підійшов я до кургану,
Що побачив нашу славу.
В шир розорана земля,
Про буття мовчить вона.
Не спитати у птахів,
Де і хто тут був чиїм.
Річка Конка промовчить,
Тільки дальній хрест стирчить.
Не спитать старого діда,
Бо не тут рідні могила.
Де Ви ті, що хоч щось знає
Про життя мойого краю.
Вся історія моя
Написалась з-за Петра.
З пальця висмоктано дати,
Русь і Церкву в нас украли.
Кості викинули з храму,
Могиляку розтерзали.
Де Мазепа? Славний Хміль?
Де козацький наш курінь?
Наче вже нема на світі,
Краю славного повірте.
Баб камінних, свідків слави,
У фундаменти вкопали.
Що залишилося – сотки?!
А уходять – не вернуться.
Пропаде козацька слава
Круг історії замкнеться…
Повернеться? – Повернеться!
І почнеться все з початку!
НАШ СТРИЖЕНЬ
Нам ніколи не забути
Синів й дочок героїчних.
Не пройде минула слава
Зараз з шляху на узбіччя.
Хай нам руки захворіють
І відсохне, що між ноги,
Як забудем, хто ми в світі
І якого всі ми роду.
Якщо глянути в період
Історичного життя,
Народилося все панство
Від Іванного ребра.
То було в часи біблійні.
Брат вже брата підрізав,
Хоч ходили не поети,
А худобу випасать.
Рід наш не був святим ніколи
Це все книга говорить.
Яблука у нас ростуть
Для того, щоб їх їсти без сраму.
В яблуневих у садочках
Родяться сини і дочки.
Дівчата коси розплітають,
Хлопці дрова теж рубають.
Землю бог нам дав найкращу.
Потім іншим роздавав.
Глянув. Вибрав українця.
І сказав тут панувать.
І ніхто супротив скаже,
Що прийшли ми байстрюки,
Бо живем тут щиро, вічно
Із трипільської пори.
Розвивали ми гончарство.
Коня стали приручать.
Жили разом так суспільно –
Сен-Сімону показать.
Кампанела – мрійник щирий
З нас писати міг трактат.
Але є підозра браття,
Хтось в роду його від нас.
Скіфи землю не орали,
Мали тільки воювать.
Очі щоб замилить панству,
Ввели термін – землепаш.
Тільки нам самим відомо
І не треба умовлянь,
Скіфи-землероби – наші,
Балачкам при цьому край.
Трипільчани й наші села,
Що тоді уже були,
В світі всім на заздрість місту
Розквітали і росли.
Після, наші трипіль чани
Світ суспільству понесли,
Тайні знання, шовк і порох,
Будівництво пірамід.
Розросталось людське плем’я.
Міста стали виростать,
Але ми жили раніше
За Хеврон і Вавілон.
Рід наш ріс і проявлявся
Вже на картах. І джерелах
Історичних, без обману.
Називалися слов’яни.
Що тримало нас віками?
Це свята любов земная.
Оранка, сівба, жнива,
Щедра столу молотьба.
Рай земний наш всюди знаний
Муляв шлунок чингісханам,
Йшли палили грабували
І дітей в полон збирали.
Але воїн бився чесно,
За домівку, землю, волю.
Не зганьбив свого він роду,
Хоч наклав і головою.
Відроджалася родина,
З пекла, суму зневіряння,
Бо могутній стрижень має
Наша ненька Україна.
Нам чужих шляхів не треба,
Бо земля у нас найкраща.
Нива в нас благословенна
І людині богом дана.
Довго я трудив свій мозок,
Чим зарадить зараз зможу
Цій знедоленій країні,
І що зветься Україна!
Я малий стручок нікчемний,
Виріс що на землях спраглих.
Кине будь-хто камінь в мене
І здоров’я буде мало.
Голос мій не чути в світі,
Та і мова моя тиха,
Але гибіти в неволі
Не захоче і дитина.
Можу я лежати й далі
І чекати милість божу,
Тільки пута українські
Вже гризу, бо маю зуби.
В нас зубів є мільйони,
Тільки знати де схопити.
Треба нам збиратись, браття,
По частіше у майдани.
Не можу я собі дозволить
І гадку радісную мать,
Щоби мені сьогодні ще вдалося
Шляхом Ісуса крокувать
Хочу щоб мій народ веселий
Із рабства вийшов натщесерць,
А я маленький та убогий
Крок перший ставив для сердець.
Хотів би я попасти у реактор.
За мить до вибуху лягти
Та задавити того ката,
Що мучив атом майже дві доби.
З Максимом я пішов би в Гайдамаки.
Холодний яр, Мотронин монастир.
Москальську зраду тільки зупинить не зможу,
Ні в Умані, ні завтра, ні тепер.
У тридцять третьому підняв би я голодних на повстання.
Зубами гризти Кагановича дітей,
Які й сьогодні заробивши блага,
П’ють кров у християнської душі.
Що міг би я сказати дітям фронту,
Як тільки звільнені совєтами були:
-Тікайте, хлопці і ховайтесь по болотах. Ні.
Їм вирок вмерти був. Без зброї, на штики.
У кожної людини міцний задній розум
Як було б, що було б, якби.
Але я і сьогодні певний, що друг взнається у біді,
Своя сорочка ближче тіла, а хата з краю, гроші порізно…
І хто б не був у щасті чи нещасті,
На шию вішався або лизав твій шарф.
Ти пам’ятай, що тільки в своїй хаті,
І правда, щастя і любов.
А звідси, треба будувати власну хату
І силою тримати суверенітет.
А хто захоче похвалить сусідній вулик
На лоб йому печатку і вінець.
Боже правий, що ти робиш!
Чи достойний я того,
Щоб віщати голу правду
Для народу свойого.
Хто я? Грішник неумитий,
Звідки я прийшов, коли?
В чому я тепер повинний
Плечі гнути від цього.
Україно, моя доля.
Тут родився я ріс.
На Подолі за два роки
Сель біду туди приніс.
Корінці мої могутні
Між Десною і Дніпром.
Мати хрещена там в церкві
Між Борисом і Глібом.
По дорозі княжій часто
Їду в Вишгород для дій.
Думка душить, що Міжгір’я
Задавив капеерес.
Мені не важко і не страшно
Уже тягнути цей тягар.
Утома давить, серцю важкість.
Чого воно і для чого?
Мені здається, що ще трохи
І буду знать поводиря.
Пишу вже тиждень…
А все нема тому кінця.
О, Ангел мій небесний, наді мною
Підказку дай,
Наснагу хто дає
І як ще довго днів? 9,40, 50…
БРАТАМ ПО ПЕРУ
(написав і зрозумів, як змінились часи)
Хлопці рідні, станьте в ряд
Україну звеличать!
Яворівський і Павличко,
Драч, Мовчан і Вася Стус.
Душі наші полум’яні
Всіх вкраїнців запалять.
Лесь Танюк повинен чарку
Й тост величний прославлять.
Україну ми звеселим
Тільки збоку – не стоять!
І Малишко, і Письменний,
Хвильовий і Курбас – брат.
Наш народ дожив до слави
Він в змаганнях переміг.
Перший бій був на Майдані,
Там родились ми з яєць.
Щиро бились ми думками,
Що прийде останній бій.
Вимпел, Альфа, динозаври –
Не пішли на перекір.
Слава хлопцям у шоломах!
Їхній час іще прийде.
Ворог не пішов з Вкраїни,
Затаївся десь ПАДЛЄЦ.
Нам частіш треба виходить,
Людям нести свій вогонь.
І не треба місць широких,
Можна прямо у салон.
Не аристократичний
Для закритих там зібрань,
Треба нам демократичний,
А ще краще на майдан.
Там нудна палає мова
Від політиків старих.
Треба нам родить нових,
Не з паперу, а з сердець.
Кожен сам собі палата,
Кожен сам собі мудрець.
Тільки влада винувата –
Він єдиний молодець.
Наш вогонь, сердець відвага,
Об’єднає тільки тих,
Хто харкає на мороза
І ганьбить тарасів гріх.
МОЛЮСЬ ЗА ВАС ВСІХ
Як уб’ють , то не лякайтесь,
Смілівіш ідіть у бій.
Хоч нас мало, їх ще менше
Та вони більш нахабніш.
Боротьба за незалежність
Зараз тільки почалась.
Тільки буду Вас благати,
Бережіте свою честь.
Кожен вечір не лягайте,
А читайте ЗАПОВІТ.
Нам Шевченко – рідний батько,
А кому святий отець.
Рідні хлопці, запорожці,
Гайдамаки, козаки
Дивляться з небес на землю
Не забудь їх, молодець.
Їх рубали, катували,
Виганяли з рідних місць.
Хіба можна, мої браття,
Залишити все, як єсть?
Моє слово – малий атом,
Що будує все у світі.
З нього складено машину
І пропелер єроплану.
З ним стикаєшся сьогодні,
Завтра може бути пізно.
Він цеглинка світовому,
Що упасти може в череп.
Ходиш, їздиш, веселишся,
А воно незримо точить,
Все живе на білім світі.
І про то не нам торочить.
Моє слово теж лікує,
Зупиняє Вас в зневір’ї,
Що дурний не з-за багатства,
А тому, що ворог в хаті.
Моє слово – атом малий,
Вам покаже велич духу,
Що віками Україна
Домагалась Незалежність.
Якщо взяти українця
І поставить рядом атом,
То зібравши всіх до купи,
Буде вигляд менше дулі.
Не сумуйте українці,
Сила в правді віковічній.
Якщо кожен з нас захоче,
То відродить Україну.
ПРО ВЕЛИКУ БРЕХНЮ
Давайте сядем слухать казку.
Про наш Дніпро, Десну і пастку.
Було це в древнії часи,
Коли у стражників мечі.
Ірпінь і Рось були російські.
Слов’янський бог і патріарх
Були у київській світлиці,
Москви і духу не було.
Життя було також не мирне.
Сусід сусіду в ребра пирне
Мечем поганським або вила,
Бо нам земля з дитинства мила.
Сьогодні нам твердять сусіди,
Що ми всі із одного мила.
І центр слов’янський і колиска,
А значить і барила миска.
Та ні братішки, брешете!
Ви краще корінь свій не їжте,
Сміття не сипте в попелище,
Свічку поставте каяття.
Або аллах акбар сія.
Шануйте всіх, хто поруч з Вами.
І не діліться ви богами.
Не зазіхайте на чужих
І не робіть дурними всіх…
…………………………………….
…………………………………….
Я несу руками слово,
Божа благодать зі мною.
Всім, хто знає мову нашу.
В світі – Дітям України.
В Вінніпезі і Чикаго,
Красноярську і Тюмені.
Лісабон і Маріуполь
Я до Вас прийшов вітати.
Як забудете в Сіднеї
Научити внуків мові,
Дайте книгу їм про справи,
Пращурів їх козакових.
Якби в свій час у Миклуха,
Була книжка соловїнська,
Не було б питань Гвінеї
Про свій статус український.
Не можу спать, не хочу думать,
Що яничари серед нас.
Вони воюють за культуру
Пройдисвітів і телемань.
Тому багато розплодилось
Поплавських Вєрок іже з ним.
І з телевізорів, і з книжок
Нас зневажають ставленням брудним.
Для чого ми живем на світі,
Як українського нема.
Немає мови, думки, пісні.
Немає міста і села.
Дорогу риють на Одесу,
Мільярди тринькають дарма.
Стоїть хатинка – свідок Сфінкса.
Пройшовся яничар. І вже нема?
Будують глобус на Майдані
І бачать тут татарську лють.
Не відродити стіну плачу,
Бетон бо яничари ллють.
Не буду спать, не буду їсти,
Але і вмерти я собі не дам.
Поки оці рецидивісти,
Над нами будуть панувать!
Небо чорне, світять зорі,
Місяць уже на просторі.
Діти спать давно лягли
Після пісні матерів.
Лиш чумацький шлях не спить,
Він багато скаже всім.
Як народжуються зорі,
Наче порося в коморі.
Вийди в поле подивись,
В небі буде повно див.
Час зародження життя
Не залежить від ягня.
Якось божий світ з’явився
Із сакральної частинки.
Потім вихром повелось,
Бо воно не за горой.
В світі все із всього йдеться,
За минулим – сьогодення,
Потім буде майбуття,
А захочеш – буду я.
Українська моя мова
Солов’їна, калинова.
Тільки вийдеш у гаї,
Там курличуть журавлі.
Тільки вийду я у поле,
Щебетання там доволі.
В лісі гамір теж зрання,
Бо сорока молода.
Де вже тишу я побачу,
Так у нірці це мишачій.
Глянув. Кріт уже повзе.
Риє, рохче, ще й сопе.
Вилітати треба в вирій
Зграї молодих-пір’їних.
Тільки з сумом, нехотя,
Тут бо ж є земна рідня.
Ллється пісня із ліщини –
Знову я на батьківщині.
Зранку вийду я в долину –
Мову чую там родинну.
Нащо нам чужі краї,
Українці. Нам свої
Розбудовувати треба
І міста, й чарівні села.
І ставочки, і лісочки
Манять там провести ночку.
Обійнятись, розглядіти,
А тоді підуть вже діти.
Це все формула проста,
Тільки пишеться з листа.
Кожний долю вибирає
І за це багатство має.
Дорога моя криниця,
Дай мені води напиться.
Я запарився ішов
Дома снідав Кулішем.
А вже час іти к обіду,
Мабуть краще до сусіда.
Борщ у нього з галушками
Та веселими дочками.
Дасть сусід і квасу з медом,
Холодець, кров’янку з хлібом…
Ні. До нього не піду,
Бо ще попаду в біду.
Земля народжує дітей.
Вони ідуть у світ широкий.
І кожний дивиться вперед
І дума, що непереможний.
А час іде, не рік, не два.
Дивись, чиясь вже голова
Над іншими так піднялась,
Що і фундамент можна заливать.
Хіба для того ми живем –
Навипередки лізти вверх?
Ліктями брата відтина,
Твоя щоб майоріла голова.
Та ні, мабуть зовсім не так,
Учила мати нас тримать.
Ми можем гордо по життю
Іти й не кланятись мечу.
26 КВІТНЯ
Темна хмара вже не вперше
Накриває нашу землю.
Розлітає хворе птаство,
Шкутильгають бідні звірі.
Все ховається по норах.
Тільки люди, наче сонні,
Раз по раз ідуть у зону,
Бо це звично вже давно їм.
Жити в зоні і хвалити
Рай земний комуністичний,
Що безплатну дав освіту
І медсправку безкоштовну.
Ви своїх дітей та внуків
Заховали десь подалі.
А родини безконечні
Українців на поталу.
Перше травня, діти юні
Йдуть Хрещатиком смертельним.
Проводжають їх з трибуни,
Наче шляхом йдуть пекельним.
Вісімнадцять днів ховала
Влада правду і померлих,
Лиш сховати вже не зможе
Образ ката в перелогах.
Якщо стати за парканом
І дивитись довго вгору,
То здається синє небо
Та нема ніде нікого.
Так і страус довгоногий,
Що ховається від правди.
Стане раком, пику в землю,
Наче всі його не бачать.
Можна раз сховати спину.
Обманути можна двічі.
Тричі, хлопче, плюнь на землю,
Але голий ти на світі.
Не шукай шляхів не правих
Від домівки до дороги.
Якщо тільки батько й мати
Не хотіли тобі цього.
Ти тори собі дорогу
Тільки прямо в цьому світі.
Якщо бачиш кривду поряд,
Не проходь, залиш скорботу.
Хто п’є, той розум не поверне,
А землю в нього відбира,
Лукавий той шинкар з містечка
Або син панський – орендар.
Вони і вдень, і після, бачать,
Багатство їхнєє росте.
За наші гроші українці,
Лиш нерозумно хто горілку п’є.
Всі наші українськії святині,
Пам'ять, шана, ратнії діла
Відбились в склі гіркого зілля
І кинуто в паплюження.
Холодний яр, той гайдамакам,
Став символом славетної мети.
Вони ножі тут освятили
І клятву непорушную дали.
Той дуб, що бачив їх обличчя
Й наснагу до звитяжних справ
І досі сиротою доживає
На кошти канадійських пань.
А Хортиця, то символ сили,
Що спать ворожій силі не дала.
Гуляв козаченько по степу
Та розум й волю не втрачав.
Коли у нас відродяться ті сили,
Що будуть рухати вперед?
Планету нашу – Україну,
А бог посвятить. І підем.
Наша віра – наша сила,
Наше слово – наша сила,
Наша правда – наша сила,
А земля, то наша мати.
Мати ми купить не можем,
Мати ми продать не вправі.
Мати від біди закриє
В час татарської навали.
Борони ж ти, сину, слово.
Не плюндруй його ділами.
Хай всі скажуть потім люди,
То козацького він лану.
Козаки всі шанували
Віру, мову, матір й волю.
Радше йшли в гірку неволю,
Але зрадою – ніколи.
Козаку земля, що мати.
Віддає життя без суму.
Але вільним бути завжди,
Не конати у полоні.
Заповів старий отаман
Молодому козаченьку
Бути пильним, сильним, гордим.
Не срамить своє містечко.
Підростають наші діти
В незалежній Україні.
Шанувати будуть землі
Й не здадуть їх вже нікому.
Легко пишеться в стодолі,
Де є правда, де є воля.
Крила самі розкривають
І думки в світ відлітають.
Де сиділа стара миша,
Там тепер дирява криша.
Де проходив щурячок,
Буде гнити бурячок.
Все вороже в нашім домі
Довго точить нам постоли.
Скільки будем ми терпіти
І наругу цю зносити.
Ми не правильно говорим.
Не туди з тобою ходим.
Народились ми не там.
Хто ми? Де ми? Постривай!
Скільки виправдань шукати
І в хатині бідувати?
Де? Коли? Зійде зоря,
Що веде нас до добра!
Щастя нам чекать не треба.
Ні від бога, ні від неба.
Руки треба простягать
І роботу гарну мать.
Божий рай прийде до тих лиш,
Хто торує шлях туди свій.
Дома лежачи на печі,
Не тече вода на плечі.
До бога кожен з нас іде…
Хто пішки, на авто, повзе,
Навипередки й навмання –
Хочуть піднятись олтаря.
І кожному бог воздає.
Кому по грошах, по нуждє.
Хто праведний, тому у рай.
Грішив хлопчина? – Постраждай!
Якщо гуляв, і пив, сваривсь,
То й за життя уже зваривсь.
Нема чого чекать кінця,
Дорога вже твоя ясна.
Якщо любив ловити мух
І правди не любив на дух,
Тоді спочинь і почекай,
Що в рай, що в пекло постривай.
Як полум’яний ти борець,
За волю – з смертю під вінець.
Тоді тобі дорога в рай
І будь здоров! Уже вставай!..
Нема однакових дітей,
Нема країн, нема людей.
Але єднає всіх вона.
В віках прославлена земля.
Яка всміхалась в перший день,
Коли родивсь, пішов по ней.
Стрічав тут першую зорю…
А прийде час. То не горюй.
Земля для кожного своя,
А для народу є свята.
Шануймо земляки лани,
Бо богом нам вони дані.
ПРОРОК
Хто вуха має, то прочисть
І очі сприйняття відкрий.
Відкрий ти душу для того,
Хто буде потім твій пророк.
Я пророкую, правий, Вам,
Що вийде із земельних ям
Весь сором скорбота і біль.
І буде знищена, як міль.
Молочних рік не обіцяю.
Хвалити бога завіщаю,
Що дав він нам на всі часи
Ці води повнії Росі.
Вже скоро буде видно нам,
Що Україна – божий храм.
Народи всі сюди прийдуть,
А мову приймуть і поймуть.
Немає кращої землі,
Ніж тихий рай, де зараз ми.
Єднання буде серед нас.
Усіх землян. Бо буде час…
Бринить струна, то серця голос.
Та пісня, що співає колос.
Не треба щастя нам в неволі,
Хай навіть все уже в коморі.
Хтось серце рве, щоб бути першим.
За мідяки, що душу першать.
Хтось кров із неньки п’є живую,
Бо днями п’є напропалую.
Коли вже буде щастя гомін?
Коли загальний зробим комин?
Де душі будем вигрівать
І шлях до щастя будувать.
То кращої пори не було,
Коли дзвеніла в нас бандура.
Веселий гамір, тихий рай,
Пора вже доцю видавать.
Сліпий кобзар нам пісню грав
І серце добре звеселяв.
На мить уходила журба
Для українця-хлібаря.
Народ мій хліб і ласку
Робив імперії в закваску.
Що москалі без нас? Орда!
Це знає Путін із Кремля.
Але щоб руку протянуть…
Вони готують новий кнут.
Щоб брату брат сказав добро
Вони не хочуть вже давно.
Я так скажу Вам, расіянє,
Що ви когось уже достали.
Дружити хочете – давай.
І не морочте нам Ямал.
Люблю я ворога, як брата,
Бо він все чесно говорить.
І що нелюбить, і розплата.
Земля моя буде горіть.
Я можу з ним спокійно битись.
Погрози в вухо закладать.
Удар у спину не порочить.
І душу нашу не морочить.
Любити ворога – наука.
Нам в школі треба викладать:
Друг, товариш, брат, супутник,
Сусід, москаль і його мать.
Але це все хороші люди
І ще зовсім не вороги.
Задума, підлість, чарка, сварка.
Про це уже не говори. Кричи!
Коли закінчу шлях земний,
То Україну не покину.
Залишуся в серцях лиш тих,
Хто в чисту не плює криницю.
Я хочу бачити Вас всіх,
В щасливім поступі до правди.
З горба святого нам усім,
Де і Борис, і Гліб, і …
Наш корінь тут із-за буття,
В віках чіплявся за життя.
А стовбур міцно, як лиття,
Тримає гілки і віття.
Та перш зійти у божий рай,
Я хочу Вас просить колінно,
На мить попасти, ще хоть раз,
На гору де лежить ТАРАС.
Мій ангел, зразу відлітай,
Як зраджу я свому народу.
Вводить в оману це не гріх,
Це прокляття для всього роду.
Як Мойсей життя поклав,
За волю божого народу.
Так я хочу стать маяком,
За крок до прірви. Словом-язиком.
Язик мій – ворог мій, як кажуть,
І в мить його кудись ховають.
Не часто зараз можна чути
Про всі недоліки розпусти.
І СМІ, і МЕДІА віщають,
Що люди добрі не прощають.
Ведуть вони репортажі
На грані людської межі.
Ніде сховатись злої волі,
Де утиски і кров доволі.
Уходить божа благодать,
Коли іде суцільний мат.
Дивитись треба в корінь зла.
Хто всім керує. Рогоза?
Та ні. Дивитись вище треба.
Там недалеко вже до неба.
Я ретроград, селюк, кугут.
І в світі розуму не маю.
І розмовляю, щось не так.
Та і сказать, чого не знаю.
Згинаюсь я, бо мене гнуть.
Ховаюсь від майбутніх бур.
І очі діть не зна куди.
Та і хожу туди-сюди.
Бажання щось сказати є.
Але чому він не дає.
Він – це імперський страх,
Що триста літ душив маяк.
Маяк наш слова ми запалим
Для заблукалих та оманних.
Ви слово голосно промовте.
І Україна Ваш почує голос вікопомний!
РАНА
Якщо в світі є де щастя,
Нас воно пройти не зможе.
Де? Як? В якому місці,
Вибирати його треба.
Є народ уже вибранний.
Є скаліченні душею.
Є такі, що продавали
Свої землі нерозумно.
Слава богу прийшов час
Вільно можемо писать.
Про життя і про події,
Як у СМІ, бува повії.
Я пишу (брехня в сторонці),
Тільки правду, бачать очі.
Про життя, яке ми маєм.
Депутатів, що нас мають.
Вже не треба йти в сторонку,
Щоб сховати там котомку.
Дулю, смачно від душі,
Не тримати у руці.
В очі правду говорити
Можна Сталіна дитині.
Написав я вже три томи
Видати. Нема нікому.
БІЛЬ
Якщо в світі є де щастя,
Нас воно пройти не зможе.
Де? І як? В якому місці.
Вибирати його треба.
Є народ вже вибранний
Є скалічений душею.
Є такі, що продавали
Свої землі нерозумно.
Але, як копнути глибше,
Ми побачим, що не просто
Розділити щастя кревно
Між всіма, хто жив з тобою.
Є такі народи в світі,
Що дітей своїх кидали,
Посилаючи на подвиг
Злому ідолу під чарку.
Є такі, що й досі плачуть,
Свічки ставлять за образу.
Бо порізали їх душу,
Серце й тіло не придачу.
Є народів в світі хмара,
Що волають нам з тобою.
І про рани та нещастя
На шляху їх віковому.
Але ХТО мене почує,
Мій народ в віках страждальний?
Наші сльози, хто побачить?
А чи витре? Ще побачим.
Не стоїть життя на місці,
Щось міняється на світі.
Так заведено не нами
І не нам це поміняти.
Кожен жив своїм сприйняттям,
Кожен долю має свою
Коло друзів вибираєш
І збагачуєшся кратно.
А конфлікт «батьки і діти»,
Це проблема віковічна.
Зрозумієш дуже просто,
Коли діти мають діти.
Якщо я Вам не цікавий,
Бо вже бігти треба з дому.
Або в транспорті читати
Зараз стало вже не модно?
Хто спішить, той не встигає,
А стоїш, чи прийде щастя.
Краще йти назустріч правді.
З нею ходить і удача.
СЛОВО
Кожен має свою правду…
Кому треба моє слово?
Світ перевернувся колом,
Чи спіраль зробила оберт?
Не пророк я й не поет.
І ніхто мене не знає.
Та і чи моє те слово?
Та і що то означає?
Слово зараз мало значить.
Слово може все зробити.
Слово – зброя радикалів.
Слово – захист демократів.
Слово – засіб спілкування.
Слово – засіб оборони.
Слово – засіб наступальний.
Аргумент теж, значить, слово.
Словом можна домовлятись,
Тобто компроміс шукати.
І погрожувати також.
Умовляння ні до чого.
Слово це обґрунтування
І бетонна огорожа.
Словом прикриватись можна,
Якщо є воно секретним.
Словом розкидатись можна
Та тримать його у себе.
Тільки, як життя проходить,
То слова вже не потрібні.
Боже святий дай же сили…
Сили правди, розуміння.
Думка рветься з капілярів
Як пішли ми, чиї діти?
Де початок всього краю,
Бо кінець не за горою.
Закрутились електрони
Від якого перебою?
Як народжується думка,
Ріки як течуть із серця.
І чому печінка й нирки
Повстають проти горілки.
Українець глянь навколо.
Спілкування наше коло.
Залишається довкола
Спадкування вікового.
Нам нема куди податись.
Чи піти комусь віддатись?
Чи поїхать за кордон
Благ отримати вагон.
Ходим ми в ночнії клуби.
Травку нюхаєм і губи,
Тих кого не любим ми
Із дитячої пори.
Нам кіно дурницю славить,
Зранку вже мізки нам править.
Щоб змінити цю картину
Помінять треба руїну.
Сьогодні в нас веселе свято
Точать метелики мечі.
Вони кружляють в дикім танці
Навколо полум’я свічі.
Веселий день – веселе свято
Горять досвітнії вогні.
Палає гнів, що наше щастя
Вкрадуть підступні москалі.
Москальський дух сидить в дитині,
Що мати з молоком дали.
Клянучи долю сиротинну,
Дитинство з дідом без ноги.
Бо за ідею самодержавну
Пішла Вкраїна в вир подій.
Забороняли мову, віру.
Але вкраїнський дух ще жив.
Горить останній подих віри,
Що за прийдешнім буде рай.
Всім дітям України,
Які лягли за рідний край.
Виходить сонце із-за хмари
Та настає блакитна вись.
Вже дозрівають жовті лани,
Для України щедра мить.
Гончарний край – земля Трипілля.
Лани широкі, солов’ї.
Тут мати вишила сорочку,
Ще в добіблійнії часи.
Коли вода, земля і сонце
Вже символом життя були.
І юрби вільних хліборобів
Трудились з ранку до зорі.
В гаях дубових соловейки
Стрічали вранішню зорю.
Прозорість джерела лісного
Підвладна лиш була коню.
Були часи – колиска людства
Хиталась берегом Дніпра.
І бог спускався дати розум
Моїм прапрадідам щодня.
Учив їх праці не цуратись
І поважати древній лад.
Від ворогів край боронити,
Сусідам ласку щедрувать.
Любов землі сприймаєш зразу,
Коли приходиш в божий світ.
І материнські теплі груди
І на каштанах солов’ї.
Затім, коли зростаєш змалку
І силу здобуваєш рук,
Тоді осмислено сприймаєш
І дідів клопіт й батьків труд.
Взнаєш історію довкілля.
Пройдешній шлях чужих світів.
І за калиною могилу,
Що найрідніша від усіх.
Що я роблю. Пишу.
Кому і для чого?..
Підтримки ще нема.
Чи буде? І коли?
Поради я хотів.
Ще вчора на зорі.
Сьогодні зрозумів,
Назад доріг нема.
Боже, тепер вперед.
Олімп і слава,
Геть сумніви тоді.
Бери перо. Твори!
Народ мій щедрий і завзятий
Забути все не може разом
Бо ще багато, що не знає
Хоча було уже указів…
Що знали наші бабусі,
Взнавали ми ще на печі.
У школі грамота своя
Островського і Гайдара.
Такий вже час тоді ішов.
Життя людини, то ніщо.
Сьогодні правда буде в тім –
Їх внуки зараз правлять всім.
Щоб нам звільнитись від ярма
Повина буть ревізія.
Для того, щоб підняти очі,
В архіві нам не досить ночі.
Не знаючи про нас, про себе
Вони в обійми всі до тебе.
Їх на автобусах везуть,
Бо дуже єдності прагнуть.
Так хочуть, що немає сил
Терпіти радості порив.
Вони стрибають на майдан
Їх наче енурез достав.
Як можна об’єднать таких:
Трутнів й бджіл, що гріють їх.
Дощ і земля, вогонь-вода
Єднанню їх ще не пора.
Ми всі – єдиний організм.
Єднання нас веде до сил,
Які ведуть вперед і вверх,
Розбрат фінальний – це кінець.
Всі ми противники війни,
Смерть не вибирає гірших.
Нам щеплення на всі віки –
Голодомор, Війна, Чорнобиль.
Переговори любим ми,
Де чарка, слово, пісня.
Але нас путами в’язать
Нікому не дозволим.
Підтримать пісню, заспівать
І стіл накрить широкий.
Але під дудку танцювать
Нікого ми не просим.
Відродження-народження
Вже йде по Україні,
Де путами нав’язують
Пісні Малоросії.
«І повіє огонь новий
З Холодного Яру»
Піднімається Вкраїна,
Мов з важкого спання.
Подивися наш Шевченко,
Труд твій не загинув.
Лине мова, лине пісня.
Своя, українська.
Ой, хотілося б частіше,
Та й не вибираєм.
Маєм Уряд, маєм Раду,
Чом не загуляєм?
Тиха ніч, а ясний місяць,
По Дніпру пливе, як човен.
Набирає повні ночви.
Незворушний тільки овен.
Прошмигне у плавнях заєць,
Радий, радий що не є обідом,
Хитрої лиси рудої
Завтра зранку на світанку.
Озивається зозуля,
Мов коваль готує кузню.
Горно, цвяхи і кувалду.
Та не має доля часу…
Відійшла велика риба
З очерету до порогів,
Де стрімка хода Славути,
Рушить помисли ворожі.
Тільки сокіл в чорнім небі,
Як козак п’янкий від волі,
Закрива широким крилом
Україну від недолі.
Ось і перші півні встали,
Значить зміни будуть скоро.
Буде сонце над полями
Дарувати теплу пору.
Буде воля посміхатись
Всім, хто спраждений нуждою,
Дочекавсь щасливу днину
Скаже Слава Україні!
1933
Ми шукали правду в світі
Та голоднії вмирали.
Діточок ховала мати
Батько в камері у ката.
Пала тінь страшна на землю,
На Тарасову могилу.
Зачинилися дверцята,
В вікнах світла стало мало.
Зажурилася сторонка,
Де гуляли гайдамаки.
Зійшла сумом батьківщина
Під чужими кайданами.
Дуб козацький похилився,
А коріння сохне.
Нема ніде українця
Піти до колодця.
Чигирин засумував, а Батурин пам'ять має,
Що зі сходу ні добра, ні волі – тільки крові.
Дитячої безгрішної. Щоб вмерла правда, воля, згадка
Про тихий рай. Про нашу Україну-неньку.
Та ще жевріє надія, що підніме прапор
Рука тонесенька дитяча, але вже все знає,
Що робити, з ким дружити і що будувати.
Де фундамент закладати і куди дивитись,
Щоби потім старкуватим не прийшлось миритись.
Котить бистрі води
Між високі береги,
Де густіші верболози
Наша матінка Десна.
Як душа вкраїнки
Чиста і міцна,
Так тисячоліття
Дніпру вона вірна.
Чорний велетень приймає
Води Прип’яті й Сули,
Але Київ наш навіки
Син Дніпра й Десни.
|
|
